Коаліції Рамштайн два роки. Що йде не так
→ Оригинал (без защиты от корпорастов)
Цілі очевидні. Україні потрібно більше снарядів калібру 155 мм (та й усіх інших теж), більше ракет для систем ППО, більше далекобійної зброї. Більше усього. За пів року, що минули з початку політичної епопеї у США щодо ухвалення Конгресом пакету допомоги, Україна була змушена стримувати російську навалу власними зусиллями. Європа, звісно, допомагала, але її можливості все ще обмежені — через понад 30 років після початку «кінця історії» та «загальної розслабленості» після розпаду СРСР. Незважаючи на це Україна вистояла, фронт не обвалився, що раніше прогнозували окремі експерти, але ситуація дуже не проста, і вся військова допомога потрібна прямо зараз і негайно. А от коли вона буде? Тут не все так просто. Не варто розцінювати будь-які заяви про передачу якоїсь зброї як завершений факт її перебування на території України. Часто між оголошенням та одержанням проходять місяці або навіть роки. Наприклад, днями надійшла інформація про рекордний пакет допомоги від США на понад $6 млрд. Дехто уже почав фантазувати з приводу цього пакету, але в ньому є один важливий момент. Мова про пакет за програмою USAI. Це програма, яка дозволяє уряду США замовляти у зброярів все необхідне для України. А замовлення означає час на виготовлення. Скільки часу? Сказати важко, але можуть минути місяці. Тому ці $6 млрд точно найближчим часом не вплинуть на ситуацію на фронті. Вони, наче, вже є, але поки що це нічого не означає. І таких прикладів — купа. А іноді зброя є, але політичні проблеми не дозволяють її використовувати. Класичний приклад, «легендарні» ATACMS, які нещодавно одержала Україна. Добре, звісно, що одержала. Але як несправедливо, що через два роки після початку агресії. Звісно, їм і зараз знайдеться застосування, але тепер, коли агресори укріпилися на захоплених територіях, натягали ППО, набудували обхідних шляхів та вдосконалили логістику, то і зброя, яка ще рік тому могла радикально переломити ситуацію на полі бою, тепер буде просто додатковим інструментом ведення війни. Тут, до речі, є ще один показовий момент. Свого часу представники США активно доводили, що «ATACMS Україні не потрібні», а вони замість них дадуть «прекрасну та нову зброю» — GLSDB. Оскільки вона нова, то її треба було чекати рік. Чекали. Дочекалися. Тепер представники США говорять, що вони виявилися неефективними за нинішніх умов. І довелося все ж давати «непотрібні ATACMS». А час втрачено. Той самий час, який не втрачали союзники та партнери держави-агресора. І Іран, і КНДР весь цей час завалювали їх зброєю, а Китай активно постачав необхідні компоненти складної зброї. Наступна проблема — негнучкість та страх ухвалювати рішення. Знову ж класична ситуація. Україні потрібне ефективне ППО, бо росіяни одержали багато балістики від своїх партнерів і взялися знищувати українську енергетику та займатися терором наших міст. Збиває балістику система Patriot. Її в Україні дуже мало, а потрібно хоча б 7 систем. Ці системи є у держав Європи, але ті давати не поспішають. Лише Німеччина нещодавно оголосила про одну додаткову для України. Мовляв, їм потрібно для захисту себе. Добре, то що тоді робити. Можливо, ви ці системи підтягнете до українського кордону і хоча б частково щось закриєте у нашому повітряному просторі? Що, ескалація? А посилати літаки збивати все, що летіло на Ізраїль, не ескалація? На підставі яких договорів вони це робили? Чи «просто так», бо «так було треба»? А чого тоді не треба у випадку України? Вони самі вигадали собі, де треба боятися, і тепер бояться. Хоча досвід того ж Ізраїлю та атак на нього показав, що якраз найзручніше збивати те, що на тебе летить, за межами власного повітряного простору. Можливо, і державам Європи треба подумати, як не допустити, щоб щось колись летіло до них? Але ні, суцільні обмеження, вигадані лінії, штучні страхи, які в'яжуть Україну по руках і ногах. Загалом, очевидно, що все це потребує негайного реформування. Потрібно, щоб все вирішувалося швидко. Як мінімум, не повільніше, ніж у випадках співпраці держави-агресора з іранськими та північнокорейськими партнерами. Менше бюрократії та політичних обмежень. Що ще має зробити Україна, щоб довести штучність та обмеженість «червоних ліній»? Скільки ще разів західні партнери мають показати подвійні стандарти у ставленні до «українського» та «близькосхідного» кейсів? Ідея Рамштайну була непогана. Реалізація примушувала бажати кращого, але негативний досвід — теж досвід, і його треба враховувати. Тим більше, що, мабуть, усім адекватним людям зрозуміло, що все, що відбувається в Україні, — це не жарти, а точка, в якій визначається майбутнє цивілізації. То і діяти треба саме так. Текст опубліковано з дозволу автора Оригінал Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NVПотрібно, щоб все вирішувалося швидко